Table Of ContentаЖІллье*иС&
It łt H M jC
( / ? Л Г - / W )
Присвячується 150-річчю
з дня народження Євгена Харламповича Чикаленка
( t q w - w t q )
ejU U A JC
ББК63.3 (4 Укр) 5
УДК 821.161.2-94 Чикаленко: 94 (477) “1918-1919”
4 60
Видання підготовлене за машинописом, наданим Володимиром Погребенником
Передмова та примітки: Тетяна Осташко
Редактор: Ірина Давидко
Верстка та дизайн: Микола Койдан
Чикаленко Євген
Ч 60 Щоденник (1918-1919). - К.: Темпора, 2011. - 424 с.
978-617-569-071-0
Щоденник Є. X. Чикаленка, написаний на основі безпосередніх вражень авто
ра, розкриває перед сучасним читачем період становлення української державності:
утворення УНР та діяльність Центральної Ради, життя в Україні за Гетьманату й Ди
ректорії, відносини молодої держави з Німеччиною та Росією.
Автор наводить матеріали преси, інші документи, які висвітлюють тогочасну сус
пільно-політичну ситуацію, дає об’єктивну й виважену оцінку подій та багатьох держав
них діячів: С. Петлюри, П. Скоропадського, В. Виннйченка та ін. Є. Чикаленко заното
вує свої роздуми про історичну долю України, власне бачення державного будівництва.
*
Логічним доповненням до щоденникових записів є вміщена в книзі стаття Є. Чи
каленка “Де вихід?” а також “Уривки зі спогадів з років 1919-1920” А. Є. Чикаленка.
Видання розраховане на широкий загал читачів і буде цікаве всім, хто не байду
жий до історії України.
ББК63.3 (4 Укр) 5
УДК 821.161.2-94 Чикаленко: 94 (477) “1918-1919”
© Передмова, примітки Т. Осташко, 2011
ISBN 978-617-569-071-0 ©Темпора, 2011
ЗМІСТ
Слово від редакції до читача...........................................................................6
Тетяна Осташко. Євген Чикаленко: зміна участі.................................Я.
Уривок з моїх споминів за 1917 рік...........................................................23
1918 рік...............................................................................................................47
1919 рік............................................................................................................237
Де вихід?..........................................................................................................247
Примітки.........................................................................................................256
Додаток. Левко Чикаленко. Уривки зі спогадів з років 1919-1920...335
Іменний покажчик 415
СЛОВО ВІД РЕДАКЦІЇ ДО ЧИТАЧА
Спогади і щоденники ЄвгенаЧикаленкане лише цікаві й інформаційно на
сичені, вони захоплюють і вражають читача емоційністю та безпосеред
ністю викладення матеріалу: події українського життя другої половини
ХІХ-початку XX ст. описані людиною, яка пропустила їх через свою долю, по
при всякі пережиті лихоліття, зберегла почуття гумору, тверезий і критичний
погляд на себе та світ. У пропонованій книзі читач матиме змогу ознайомити
ся з щоденниковими нотатками Є. Чикаленка за 1918-1919 рр., відчути зсере
дини атмосферу того часу, уявити розвиток подій, які на багато років наперед
визначили долю України.
Текст видання готувався за машинописним списом з рукопису, доля яко
го досі залишається невідомою... Під час опрацювання матеріалу нами було
помічено неточності в написанні деяких прізвищ, географічних назв та ін.
Так, загальновідомо, що Є. Чикаленко мав дачу в Алупці, і про це він згадує
в щоденнику. У машинописному примірнику ми прочитали:"... нарешті можу
поїхати в Америку (5.ІУ.1918 р.), таму мене є дача...” Село Кононівку, де був
маєток Є. Чикаленка, названо в одному випадку Комонівкою (17.IV. 1918 р.),
в іншому - Романівкою (і.Х.1918 р.). Прізвище Кістяківський було пере
дано як Костянівський (6.УІІ.1918 р.), Ковенко як Квяєнко (29.VII.1918 р.),
а газету "Нова Рада” названо то “Народною Радою” (19.Х.1918 р.), то “На-
родовою Радою” (15.VI.1918 р.). У фразі "...Україна колись розколить Ро
сію...” (31У.1918 р.), очевидно, має бути розвалить; а 7У.1918 р. Є. Чика
ленко навряд чи написав: "... границя йде на Перемишль, а коли її можна буде
передути на схід...”; найімовірніше, було пересунути. Так само незрозуміле
слово (виділене курсивом) в запису за 6У.1918 р.: “...не згинуть гроші, впо
рені в російські папери...” Редакція переконана, що Є. Чикаленком тут було
написано вложені. У вміщеному під ЗУІІ.1918 р. "Открьітом письме” В. Піс-
нячевського читаємо: “А Захарченко поїхав у Малієвку і перепоров усіх
писками...” Безсумнівно, в рукопису було різками. Оскільки таких помилок
і неточностей ми виявили чимало (понад 50), у текст, наданий видавниц
тву, було внесено правки, які, за глибоким переконанням редакції, зможуть
7
більш точно й коректно передати зміст втраченого рукопису. Всі текстові
й археографічні проблеми, які постали перед нами, ми намагалися розв’язати
за допомогою наявних матеріалів: тогочасних документів, газет, свідчень ін
ших сучасників тощо. Деякі слова та поняття довелося буквально розгаду
вати, а правильне написання багатьох географічних назв встановлювати за
картами XIX ст. Окремі з цих правок зазначено в посторінкових зносках, ті
ж, які видаються цілком очевидними, такими, що не потребують коментарів,
не згадуються.
Правопис у "Щоденнику” в основному збережено відповідно до наданого
редакції тексту, лише в окремих випадках розділові знаки поставлено згідно
з сучасними нормами пунктуації.
Редакція висловлює щире сподівання, що все ж таки коли-небудь рукопис
щоденника віднайдеться і читач зможе безпосередньо ознайомитися з його
змістом та об'єктивно оцінити нашу роботу. Висловлюємо також глибоку по
дяку всім, хто сприяв нам у підготовці видання та підтримував нас.
З повагою до читача, редакція
ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО: ЗМІНА УЧАСТІ
Весна 1917 року, яка дала могутній поштовх національно-визвольному
руху, відкрила широкі можливості для участі українців в політичному,
соціальному, науковому і культурному житті. Цей рік став знаковим
і для родини Чикаленків, голова якої Євген Харлампович - відомий громад
ський і культурний діяч, меценат - належав до кращих представників укра
їнської інтелігенції, що присвятили себе повсякденному та самовідданому
служінню національній справі.
Євген Чикаленко з піднесенням зустрів Лютневу революцію. Саме в ньо
го на квартирі у перші березневі дні 1917 р. відбувалися збори української
інтелігенції, де обговорювалися питання організації та була попередньо сфор
мульована ідея утворення об'єднавчого центру, трансформованого через де
кілька днів в Українську Центральну Раду. Як член ради Товариства україн
ських поступовців Євген Харлампович 8 березня 1917 р. підписав відозву «до
українського громадянства» із закликом підтримувати новий революційний
уряд, українську пресу, організовуватися, створити український національ
ний фонд, відкривати школи, товариства «Просвіта». Від перших революцій
них днів він доклав великих зусиль до відновлення газети «Рада»: клопотався
про дозвіл у влади, шукав друкарню, кошти, підбирав редакцію. На його дум
ку, газета мала бути позапартійною, «в першу голову українська національна,
щоб вона об'єднувала всіх українців, які домагаються автономії, свого сейму».
Перше число «Нової Ради» вийшло 25 березня 1917 р. Часопис друкував
ся вже без Є. Чикаленка. Відразу після участі в І Українському кооперативно
му з'їзді (14-16.03.1917 р.) він виїхав у рідне село Перешори на Херсонщині.
З'їзд справив на нього дуже сильне враження. Після того, як хор заспівав «Ще
не вмерла Україна», він страшенно розхвилювався, «не зміг здержати голо
сного ридання і благословляв долю», що дожив до такого важливого моменту.
На жаль, ми маємо змогу ознайомитися лише із уривком споминів за 1917 рік,
який фактично є стислим конспектом подій. Можливо, Євген Харлампович не
захотів писати про те, в чому особисто не брав участі, аби своїми характерис
тиками не ображати діячів, що, на його думку, припустилися помилок у про-
Євген Чикаленко: зміна участі 9
цесі роботи в першому українському парламенті - Українській Центральній
Раді та уряді - Генеральному Секретаріаті. Досі не вдалося віднайти жод
ної інформації, через що кандидатура Є. Чикаленка 20 березня 1917 р. була
провалена на виборах до Центральної Ради. Його обрали до її складу лише
на Всеукраїнському національному конгресі. Він також усунувся від роботи
в раді Товариства українських поступовців, неформальним лідером якого був
у дореволюційний час. Можливо, що перші зустрічі на публічних зібраннях
з М. Грушевським, який повернувся до Києва із заслання, гострий тон і натяки
на «буржуазність» Є. Чикаленка впевнили його в тому, що він має поступи
тися місцем діячам соціалістичного табору. Про це він прямо говорить у листі
до свого давнього приятеля, відомого українського громадського-політичного
діяча П. Стебницького, пояснюючи своє небажання бути на Всеукраїнському
національному конгресі: «Я рішучо не здатний, по своїй вдачі, до широкого
публічного життя, до змаганнів, до одстоювання публічно своїх думок, і при
сутність моя нікому не потрібна, а мені - шкодлива, бо там я, певне, знов за
слабну. Ви хочете себе здати в архів, а я вже й здав... »*. У наступному листі
до П. Стебницького Євген Харлампович зізнавався, що «махнув на все рукою
і якось заспокоївся, а через те і поздоровшав... мемуарів я тепер не веду...».
Разом з тим утішався, що замість нього тепер працювали його сини**.
Є. Чикаленко належав до старшого покоління українських національних
діячів, які внаслідок свого ліберально-демократичного світогляду скептично
ставилися до масового захоплення соціалістичними і радикальними ідеями
і тому відійшли на другий план навесні 1917 р. Власне, про цю позицію Є. Чи
каленка та близьких йому по духу Л. Житецького, В. Леонтовича, П. Стебниць
кого, О. Лотоцького та ін. писав у своїх спогадах Д. Антонович. Він, зокрема,
зазначав, що невдовзі після установчих зборів Української Центральної Ради
«Чикаленко і всі інші відпоручники ТУП, почуваючи відразу до демагогії, пе
рестали ходити на її засідання... »***. Є. Чикаленко не був одиноким діячем,
для кого 1917 рік «вскрив всю підсвідому нереволюційність» власної вдачі.
Про це також говорять у своїх листах і споминах інші українські діячі, які не
сприйняли «революційного азарту» соціалістично налаштованої молоді, яка
запанувала у Центральній Раді. Зокрема, С. Єфремов («... Ввесь час ми тільки
й робили, що хвалилися своєю доброю організованістю, і пучкою не кинувши,
щоб її справді завести»****), Д. Дорошенко («З початку революції почав гра
ти вже здержуючу роль, був фактично контрреволюціонером і свій авторитет
використовував не для “поглиблення” революції, а її стримання»*****), хоч
обоє і обіймали впливові посади в українських національних інституціях.
* Євген Чикаленко, Петро Стебницький. Листування. 1901-1922 роки. - К.: Темпора, 2008. - С. 489.
** Там само. - С. 493-494.
*** Див.: Мазепа І. Підстави нашого відродження. - Б/м, 1946. - С. 160.
**** Євген Чикаленко, Сергій Єфремов. Листування. 1903-1928 роки.-К.: Темпора, 2010.-С. 197.
***** Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф.4465. - On. 1. - Спр. 777. - Арк. 67.
10 Євген Чикаленко
Є. Чикаленко, займаючись господарством на селі, не залишався без ін
формації про становлення влади в Україні. Він регулярно одержував листи
від В. Винниченка, С. Єфремова й А. Ніковського. Можливо, найціннішу
інформацію мав від своїх синів - Левка й Петра, які працювали в апараті
Центральної Ради. Листування з П. Стебницьким, який репрезентував УЦР
у Петрограді, давало йому інформацію про ставлення Тимчасового уряду
до українського руху. Чимало листів у цей час він одержував і від приятелів
з інших українських регіонів, зокрема з Полтавщини, Харківщини, Холмщи-
ни, зі Східного фронту: від А. Жебуньова, М. Левицького, В. Леонїрвича,
Ф. Матушевського, О. Скорописа-Йолтуховського та ін.* Є. Чикаленко мав
розлогу картину українського національного життя як у столиці, так і на пе
риферії, на фронті й у Петрограді.
Судячи з листування Є. Чикаленка, молодші представники Української
радикально-демократичної партії, яка у 1917 р. реорганізувалася в Українську
партію соціалістів-федералістів, зокрема С. Єфремов та А. Ніковський, просили
його повернутися до Києва. У їхніх листах до Є. Чикаленка відчувалося, що вони
були розчаровані курсом Центральної Ради і не сприймали її лідера М. Грушев-
ського за непослідовність та загравання з радикально налаштованими політич
ними силами, за необдуманість рішень. У свою чергу, П. Стебницький у листі до
Є. Чикаленка зазначав, що йому «за київські справи боязно». «... Знизу стихія,
яка, правда, розбурхалася, але без доброго керівництва сама нічого не здобу
де, - наголошував він. - А зверху організоване представництво трьох політич
них напрямків: соціалісти, белетристи та гімназисти. З такою спілкою трудно
вести добру політику, і зостається покладати надію... на українського Бозю»**.
Не менш критичним був у своїх коментарях щодо тогочасного українського
проводу й А. Ніковський, який відверто глузував з низької культури молодих
українських політиків: «Качество наше мале, говорити не вміємо, культура ота-
кесенька. Будемо ще при кориті, не розбитому правда, але кориті»***. Очевидно,
що вони бачили в Є. Чикаленку противагу М. Грушевському, який «тепер по
молодшав і йде вкупі з молодшими; так само,як він зробивів 1905-1907 роках».
Але Євген Харлампович, здоров'я якого навесні значно погіршилося, відчував,
що не має « ні сили, ні охоти входити в конфлікти, в суперечки» ****. Крім того, він
вважав своє перебування в Києві у статусі великого земельного власника непо
трібним. Він передчував, що по приїзді до Києва у нього попсуються «відноси
ни з багатьма колишніми вчорашніми приятелями», і «коли скаже що-небудь
впоперек тому, що говорять всякі “товарищі”», то будуть його обвинувачувати
в «контрреволюційних аспіраціях»*****.
* Докладніше див.: Старовойтенко І. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи. - К..: Темпора, 2009.
** Там само. - С. 503-504.
*** Євген Чикаленко, Андрій Ніковський. Листування. 1908-1921 роки. - К.: Темпора, 2010. - С. 330.
**** Євген Чикаленко, Петро Стебницький. Листування. 1901-1922 роки. - С. 489.
***** Євген Чикаленко, Андрій Ніковський. Листування. 1908-1921 роки. - С. 332.
